Українська волонтерка з Краматорська Донецької області Надія Калінченкова стала однією з лавреаток «Нагороди Памʼяті народів». Цю відзнаку щорічно отримують люди, чиє життя демонструє принципи честі, свободи та гідності. Церемонію цього року проведуть 17 листопада у Національному театрі у Празі.
Після визволення Краматорська у 2014 році вона підтримувала переселенців, а згодом приєдналась до волонтерів, які допомагали Збройним силам України. Кількість замовлень на маскувальні сітки після початку повномасштабного вторгнення різко зросла, і майстрині працювали місяцями без перерв. Через загрозу від лінії фронту жінка нещодавно переїхала до Полтави, де продовжує плести сітки.
Надія Калінченкова народилась у 1952 році на Сумщині, а згодом її родина перебралася до Бахмута. Її дід по батьковій лінії був репресований у 1933 році як «ворог народу». Вищу освіту вона отримала у Краматорську, де й вийшла заміж та працювала на машинобудівному заводі.
На момент початку подій Революції гідності у 2013 році жінка вже була пенсіонеркою, займалась родинними справами і вихованням онука.
«За подіями Євромайдану спостерігали з телевізора. Спочатку не розуміли, що відбувається. Вже потім зрозуміли що до чого… І коли в мене спитали, а щоб ти робила б? Я сказала: була б там разом з ними на майдані», – згадує Надія Калінченкова.
У квітні 2014 року, коли проросійські сили захопили Краматорськ, вона залишалася вдома до кінця червня.
«Вікна моєї квартири виходять на дорогу, яка веде на аеродром… Я зранку до ночі дивилась на цю дорогу, бачила як обстрілювали аеродром зі сторони Словʼянська», – розповідає вона.
Коли місто звільнили, туди почали прибувати люди з окупованих частин Донеччини. Надія побачила на місцевому телебаченні оголошення про потребу у добровольцях і вже 1 вересня прийшла до виконкому допомагати переселенцям, яких направляли до пунктів з гуманітарною підтримкою.
Через місяць вона шукала можливість долучитися до підтримки військових і знайшла групу «Краматорські бджілки». З листопада 2014 року і до нині її волонтерська діяльність пов’язана саме з допомогою захисникам. Тепер центр має назву «Разом до перемоги».
У майстерні створювали кікімори, маскувальні сітки, шкарпетки, білизну для шпиталів і навіть частували військових домашніми смаколиками. Бійці нерідко називали їхні вироби «заговореними».
«У 2015 році один снайпер приїхав і питає: а що ваші сітки і кікімори заговорені? … Нас підстрелили, всі отримали поранення крім нього», – передає слова військового пані Надія.
Після початку повномасштабної агресії волонтерський центр працював безперервно. За її словами, перші 120 днів вони не мали жодного вихідного, а згодом дозволили собі хоча б один день на відпочинок.
Через загрозу обстрілів кілька тижнів тому жінка виїхала до Полтави. Там вона теж знайшла групу, яка плете сітки, але тепер працює менше годин і має два вихідні на тиждень.
Вона згадує про родинну історію та підкреслює, що її найбільше бажання – повернення всіх українських військових додому.
«Моя бабця була щаслива, бо всі її три сини повернулись з війни… І ось я хочу, щоб всі були щасливі. Щоб до всіх повернулись їхні діти та онуки… І цю годину ми допомагаємо наближати нашою волонтерською працею».
Після перемоги Надія мріє про просте життя – ходити на дачу, дивитись телевізор і відпочивати.
«Нагорода Памʼяті народів» є проєктом Post Bellum за участі суспільних мовників Чехії, Словаччини та України. Нею відзначають учасників усноісторичного проєкту «Памʼять народів», який фіксує свідчення очевидців ключових історичних процесів.
Українські лавреати отримують нагороду вже четвертий рік поспіль. У 2022 році її присудили Мирославу Мариновичу, у 2023 році – Василю Вирозубу, а у 2024 році – Ользі Гейко, яка стала першою жінкою серед українських відзначених.
Залишити коментар