«Сонце в тенетах» для української анімації: фільм про трагедію Ірпеня претендує на словацьку кінопремію

Українська режисерка Анастасія Фалілеєва продовжує збирати міжнародне визнання зі своєю потужною роботою «Я померла в Ірпені». Цього разу стрічку номінували на національну кінопремію Словаччини «Сонце в тенетах» (Slnko v sieti) у категорії найкращих анімаційних фільмів.

Ця престижна нагорода, заснована Словацькою академією кіно і телебачення, вручається з 2004 року. Своєю назвою вона завдячує культовому твору Штефана Угера, представника чехословацької «нової хвилі», що підкреслює високий статус відзнаки в європейському кінопросторі.

Рефлексія війни через вугільні малюнки

«Я померла в Ірпені» – це одинадцятихвилинна документальна сповідь, що переносить глядача у перші дні повномасштабного вторгнення. Картина має унікальну візуальну мову: анімація, створена за допомогою вугілля, переплітається з реальними кадрами з особистих архівів авторки. Режисерка зазначає:

«Через особистий голос за кадром і нелінійні образи фільм досліджує, як пам’ять руйнується під впливом екстремального стресу, позиціюючи анімацію і як свідчення, і як заклик до справедливості».

Шлях стрічки до словацької номінації супроводжувався низкою гучних перемог на світових майданчиках:

• У 2024 році мультфільм визнали найкращим на українських фестивалях Linoleum та KISFF, а також відзначили в Португалії (Cinanima) та Південній Кореї (Bucheon).
• 2025 рік приніс нагороди за найкращу коротку метрівку в австрійському Інсбруку та французькому Клермон-Феррані.
• На початку 2026 року робота потрапила до короткого списку премії «Оскар», що стало історичним моментом для вітчизняної анімації, хоча у фінальну п’ятірку номінантів стрічка не пройшла.

Творчий почерк та шлях Анастасії Фалілеєвої

Анастасія Фалілеєва – майстриня стопмоушену та мальованої анімації, чиє ім’я добре відоме завдяки стрічці «Тигр блукає поруч» та популярному серіалу «Пес Патрон». Її професійне становлення почалося у 16 років у стінах університету імені І. К. Карпенка-Карого під керівництвом Олега Педана. Своєму наставнику, який пішов із життя у 2020 році, вона присвятила документальний проєкт «Пап’є-маше».

У своїх роботах режисерка не боїться торкатися складних та болючих тем, серед яких:

• процеси дорослішання та внутрішніх змін;
• соціальна ізоляція;
• проблеми аб’юзу та психологічного тиску.

Сьогоднішня номінація у Словаччині лише підтверджує, що особиста історія української мисткині резонує з глобальним контекстом, перетворюючи біль на високе мистецтво.