Українська культура підходить до 2026 року в стані напруженої рівноваги. Поряд із міжнародними успіхами, новими іменами та гучними проєктами дедалі гучніше звучать розмови про втому, втрату людей, конкуренцію за ресурси і страх остаточного вигорання.
Рік, що минає, був складним для всієї країни, але водночас позначився важливими здобутками. Українські фільми перемагали на фестивалях і виходили в широкий прокат, дві стрічки отримали шанс позмагатися за “Оскар”. В Україні відкривалися виставки, якими можна пишатися, зокрема про Василя Стуса та український модернізм першої третини ХХ століття. Книжковий ринок демонстрував живий попит, а в музиці сформувався новий мейнстрим із нещодавніх інді-артистів.
Попри це, діячі культури говорять не лише про досягнення, а й про те, що стоїть за ними. Керівниця Національного художнього музею України Юлія Литвинець наголошує: будь-які плани у сфері культури сьогодні мають починатися зі збереження спадщини.
“За будь-яких умов основне – це збереження нашої спадщини. Тож виходити слід саме з цього. Виходити з реалій війни. Це найголовніше.”
За її словами, культурні інституції змушені одночасно виконувати два різні завдання – берегти колекції та пам’ять і водночас популяризувати культуру, працюючи і для зовнішньої, і для внутрішньої аудиторії, яка так само потребує доступу до культурного продукту.
Одним із найболючіших викликів залишається кадрова ситуація. Генеральна директорка “Мистецького арсеналу” Олеся Островська-Люта говорить про багаторічну проблему занижених зарплат, яка в умовах війни стала критичною.
За аналітичними даними Міністерства культури, оплата праці в секторі культури приблизно на третину нижча за середню по економіці. З початку повномасштабного вторгнення Україну залишила близько третина працівників галузі – насамперед ті, хто володіє мовами та має міжнародні контакти.
“Суспільство справедливо вимагатиме від інституцій зберігати спадщину і представляти Україну у світі, а тут просто нікому буде працювати.”
Це відбувається на тлі гострої конкуренції за фахівців між культурними інституціями, бізнесом і міжнародною допомогою. І, як визнають у секторі, без системного фінансування цю проблему неможливо вирішити.
У кіногалузі ключовим ризиком стають управлінські рішення. Продюсерка Наталія Лібет застерігає, що складні державні процедури можуть зруйнувати напрацьовані європейські правила гри.
“Найбільше моє занепокоєння полягає в тому, щоб у процесі ухвалення рішень не було втрачено здоровий глузд і правила європейської кіноіндустрії.”
Вона переконана, що лише через діалог і співпрацю можна вибудувати довготривалий і впізнаваний розвиток українського кіно як в Україні, так і за її межами.
Видавничий сектор також готується до непростого року. Засновник видавництва “Видавець Олександр Савчук” говорить про загальну втому людей і поступовий спад інтересу до культури як реакцію на тривалий стрес.
“2026 рік – це буде рік стійкості ідейних бізнесів, бізнесів із сенсами, які задовольняють не лише матеріальні потреби.”
На його думку, саме продукти зі смисловою глибиною зможуть втриматися, навіть якщо економічні умови стануть жорсткішими.
У танцювальній спільноті, за словами хореографки Крістіни Шишкарьової, доведеться жити одразу в кількох режимах – продовжувати роботу, не вигоріти та зберегти ідентичність. Вона прогнозує зростання конкуренції за ресурси і водночас сподівається на розвиток регіональних і деокупованих проєктів.
“Культура має або стати нервом, який буде будити людей, або стане просто декорацією. Цей вибір ми робимо щодня.”
Особливу тривогу викликає не стан проєктів, а стан людей, які працюють у культурі. Багато хто вигорає, залишає професію, бо головним ресурсом у затяжній війні стає психіка.
Директорка Харківського літературного музею Тетяна Пилипчук звертає увагу на інший процес – переосмислення ролі культури. Суспільство поступово перестає сприймати її лише як розвагу і починає бачити як елемент безпеки. Водночас система управління культурою, за її словами, досі залишається радянською за логікою.
Серед зовнішніх загроз діячі культури називають Росію, яка, попри війну, може знову намагатися посилити свою присутність на міжнародних культурних майданчиках, просуваючи ідею “культури поза політикою”.
Для музейної спільноти найболючішою темою залишаються втрати. Директорка музею “Територія терору” Ольга Гончар нагадує, що станом на грудень цього року загинуло близько 240 митців.
“Найстрашніше для нас – втрачати наших друзів. Але попри це ми продовжуємо працювати, документувати сьогодення і створювати культуру наших часів.”
Поряд із трагедіями є й перемоги: росіян не допустили до керівних органів міжнародної музейної мережі ICOM, створено Український фонд культурної спадщини, активно працюють волонтерські ініціативи.
Засновник книгарні “Сенс” Олексій Ерінчак вважає, що багато в чому майбутнє культури залежить від вибору суспільства.
“Мій найбільший розрахунок – на українське суспільство, яке голосуватиме гривнею за український культурний продукт.”
2026 рік не обіцяє культурній сфері простих відповідей. Це буде рік витривалості, відповідальності й боротьби за людей. Але водночас – рік, у якому культура знову залишатиметься тим середовищем, що допомагає країні не розпастися і рухатися вперед.
Залишити коментар